Голова фавна

Апеляція до Античності – особливість культури Ренесансу, класицизму та бароко, XVIII – ХІХ ст. Прикладом актуалізації античної теми є зображення фавна (лат. Faunus від favere – сприяти, бути прихильним) – одного з найдавніших божеств у римській міфології; доброго і милосердного покровителя лісів, гір, печер, лугів, полів, отар і пастухів. Римляни ототожнювали Фавна із грецьким Паном й зображали його як чоловіка з козлиними рогами й ногами. На честь Фавна у грудні святкували фавналії, а 15 лютого – луперкалії; приносили в жертву цапів, робили узливання молоком і вином. Згідно з міфологічними уявленнями, опріч головного Фавна існувала безліч однойменних дрібних божеств з його функціями та атрибутами. Подібно до Сільвана, Фавн як лісовий бог жив у хащах, віддалених печерах, неподалік джерел, де провіщав майбутнє, ловив птахів і переслідував німф. Мармурова «Голова фавна» зі збірки ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького, вірогідно, інтер’єрного призначення, позначена «психологізацією» образу міфологічного персонажа, ретельною обробкою матеріалу, вивершеним класичним моделюванням форм.

Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького