Хустка Вероніки

Мирослав Ягода

Основна інформація

ID: Ж-7818
Автор: Мирослав Ягода
Назва: Хустка Вероніки
Дата створення: 1998
Техніка: олійний живопис
Матеріал: полотно олія
Розміри: 130 x 100 см (висота x ширина)

Додатково

Вид: живопис
Провенанс: Дар Львівської міської ради з нагоди 95-річчя Львівської галереї мистецтв

Інформація про автора

Автор: Мирослав Ягода
Роки життя: 1957–2018
Країна: Україна
Біографія: Мирослав Ягода (23 серпня 1957 – 12 березня 2018) був одним із найпослідовніших оригінальних львівських художників останньої третини XX – початку XXI століть. У зрілий період митець часто свідомо уникав участі в групових проєктах, а куратори, які з ним співпрацювали, надавали перевагу персональним виставкам як формі, що дозволяла розбудовувати оригінальний наратив візуального світу.
Навчався в Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова (за В. Стасенком – випуск 1987). У своїй практиці поєднував станкове малярство, графічні та поетичні експерименти, звертався до сценографії, зокрема у співпраці з Марією Верес. Творча біографія Мирослава Ягоди охоплює понад три десятиліття активної виставкової діяльності: від перших живописних виставок у Польщі та Словаччині на початку 1990-х років (Люблін, Варшава, Лодзь, Познань, Жешув, Вроцлав, Меджилабірці) до великих ретроспектив 2010-х років. Серед них виставки «Я + Бог = А» (галерея «Дзиґа», 2006), індивідуальний простір у межах проєкту «Червона книга: Радянське мистецтво у Львові 1980-х та 1990-х років» (PinchukArtCentre, 2018), монументальна ретроспектива «Чи я тут – чи я там?!» (Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького, 2019) та інтимна, але водночас емоційно виразна виставка картини «Голодомор» у каплиці Боїмів (2016).
Наголосимо, що картини та рисунки Мирослава Ягоди незручні для класифікації, відтак дослідники творчості митця часто використовують неологізми художника, такі як «Черепослов» (однойменна назва поетичної збірки 2002 року), щоб описати індивідуальну оптику автора. Вирішальним для розуміння художньої космогонії митця є поняття «Дистанція нуль» (однойменна назва поетичної збірки 2006 року) – стану, в якому людина існує на межі між теперішнім і нескінченним простором часу, без чітко визначених точок опору, радше як Редрік Шухарт зі «Сталкера» (детально див. http://www.ji.lviv.ua/n89texts/horunzha-dystanciya-nul.htm). Сам художник назвав цей стан «космічним простором» – тимчасовим перебуванням за межами встановлених координат існування. У цьому сенсі його іноді порівнюють із Френсісом Беконом, для якого випадок був важливішим за раціональний інтелект: образи, створені таким мистецтвом, по суті, не піддаються розумовому осягненню у спосіб, який їм властивий. Попри ці часті порівняння практики Мирослава Ягоди, сам автор скептично ставився до Френсіса Бекона й вважав, що у того був брак емоційності й людяності, «механічність» письма. Натомість він наголошував, що для нього самого в живописі важливе не готове полотно як продукт, а саме пережите, і то обов’язково тяжке, переживання в процесі малювання.
Ранній період творчості митця, який традиційно описують як другу половину 1980-х років і називають «темним періодом», має суголосся з експресіоністською поезією Мирослава Ягоди з характерними дво- та трирядковими неологізмами, що є варіаціями на одну тему: людська істота існує одночасно в кількох реальностях. Повторюваною темою у творчості Мирослава Ягоди є самотність, але не як психічний стан, а як екзистенційна константа, що поступово «поглинає» індивіда та підштовхує до одночасного пошуку розпаду та власної цілісності. Дослідники спадщини описують час митця як «еру вселенських розлук» (за Юкіо Місімою, з перекладачем якого, Григорієм Чхарташвілі, Мирослав Ягода був особисто знайомим), у якій справжньою рідкістю та дивом є не розлука, а возз’єднання.
Творчість Мирослава Ягоди нерозривно пов’язана з принциповою відмовою від більшості атрибутів сучасного споживацького суспільства, і ця дистанція була для нього не чимось зовнішнім, а способом життя: митець свідомо дистанціювався не лише від людей, а й від усталених іконографічних та культурних умовностей. Це принципова відмінність його творчості від містики та візіонерського стилю Якуба Беме (детально див. https://lvivgallery.org.ua/sites/default/files/verstka_yahoda_optimized.pdf): мистецтво Мирослава Ягоди має радше постмодерністський характер, і паралелі слід шукати не в езотеричних традиціях, а в досвіді американського абстракціонізму та британського експресіонізму.
Творчість художника часто описують у термінах «шокуючого змісту» – настільки щиро він працює з тілом та межами людського існування. Водночас науковці зазначають, що, незважаючи на свою радикальну мову, Мирослав Ягода залишається органічним митцем, унікальним для Львова – міста, чиї «кліматичні та соціально-психологічні умови» сприяли народженню мистецтва, що є водночас змістовним і безнадійним, але радше апокаліптичним за своєю суттю.
Мирослав Ягода часто показово звертався до творчості американського музиканта Тома Вейтса, чий важкий, «болісний» голос служить звуковою паралеллю до художньої мови митця (який, за спогадами колег, часто слугував постійним тлом у його майстерні). У практиці митця присутні також ширші філософські посилання, зокрема ідея культурного занепаду після Освенцима (за Теодором Адорно), що відображає остаточну переоцінку розуміння людської природи у другій половині ХХ століття. В одному зі своїх інтерв’ю митець (детально див. https://varianty.lviv.ua/publikatsiyi/myroslav-yahoda-ya-stvoryv-svii-svit-i-ya-shchaslyvyi) відзначав, що вже роками практично не виходить зі своєї підвальної майстерні й навіть не буває в центрі Львова. Це був свідомий вибір відлюдництва як умови творчості, а джерелом образів він називав радше магію, містику й енергетику самого Львова, але того «старого», якого, за словами митця, вже не існує (2014). Як зазначають дослідники: «Часто конструкти, запропоновані художником у вербальних та візуальних формах, настільки виразно надають змогу прочитати інтонації делірію, що відмежуватись від цього враження практично неможливо. Однак звести все до останнього буде не лишень фрагментарним, але й цілком безвідповідальним. Станом на сьогодні думка має можливість коливатись від прийняття до заперечення, від визнання до гострої критики, але чим це є насправді – сказати можна буде лиш з певної дистанції. Фактом є те, що Мирослав Ягода жив і працював у конкретний час у конкретному місці, його особистий вибір став основою для специфіки практики, котра є радше явищем з царини культурної антропології, а не лише творчості. Мирослав Ягода став одночасним режисером, сценаристом, сценографом та головним актором свого життя, зрештою, як і всі інші включені у соціальне життя особи» (детально див. http://www.ji.lviv.ua/n89texts/horunzha-dystanciya-nul.htm).

Опис роботи

Робота за формальними та символічними конотаціями відповідає зрілому періоду творчості митця. Так на тлі насиченого, майже ультрамаринового синього кольору, що заповнює все полотно без жодної згадки про глибину чи горизонт, постає витягнута, злегка деформована фігура оголеної жінки – святої Вероніки. Її обличчя бліде, зеленувато-охристе, з великими, сумними очима та виразними губами, оточене золотисто-помаранчевим ореолом, що переходить у пасма хвилястого, червонувато-білявого волосся. Художник інтерпретує тіло не в анатомічному плані, а як майже безкісткову форму: руки та плечі перетікають одне в одне широкими, м’якими мазками у відтінках бірюзового, зеленого та охристого.
Найбільш примітним елементом композиції є друге, менше обличчя, просто інтегроване в силует Вероніки на рівні грудей та живота – бліде, майже маскоподібне, яке становить єдине ціле з площиною її тіла. Воно вирізняється гротескно-схематичними білими колами очей, у центрі яких проставлені темні цятки зіниць. Це подвійне зображення – обличчя над обличчям – може бути трактоване як пряме продовження теми, властивої сюжету-ідеї відбитка, сліду, образу, що виникає не через акт малювання, а через контакт, тиск, дотик.
Тіло Вероніки стає ще одним «простирадлом», ще однією поверхнею, здатною вмістити чиєсь обличчя. Внизу, на рівні стегон, фігура тримає велику білу тканину, візуально зливаючись із нею так, наче сама постать виростає з цього полотна. На платі зображено обличчя Ісуса Христа: борода, розпатлане волосся, сліди крові над чолом і застиглий погляд світло-блакитних очей. Ця частина скомпонована так, що плат займає майже третину нижньої половини картини, домінуючи над фігурою самої жінки. Художник свідомо зміщує фокус композиції з Вероніки як фігури на артефакт – реліквію, яку вона тримає.
Іконографічно твір Мирослава Ягоди опертий на усталений середньовічний сюжет, який, згідно з апокрифічною традицією шостої стації Хресного шляху, відбився на тканині, якою Вероніка витерла обличчя Ісуса Христа дорогою на Голгофу. Класична традиція (від візантійських та романських мандиліонів до інтерпретацій Ель Греко та пізніших символістів) зазвичай зображує або обличчя осібно, дещо поза наративним контекстом, або фігуру Вероніки з розстеленою перед нею тканиною. Саме останню, «презентаційну» схему й обрав художник. Однак Мирослав Ягода ставить під сумнів канонічну ієрархію: реліквія-тканина майже зливається з тілом жінки, спадає важкою, тілесною масою, а колір обличчя на хустці (зеленувато-блідий, з чіткими плямами крові) перегукується із загальним зеленувато-охристим відтінком шкіри Вероніки – межа між нею та образом, який вона тримає, розмита.
У ширшому контексті творчості художника, з його постійним інтересом до деперсоналізації, лімінальних станів та сакрального як форми лімінального досвіду, «Хустка Вероніки» є роздумом не стільки про ідею нерукотворного образу, скільки про саму механіку відображення. Обличчя тут множаться (обличчя Ісуса Христа на тканині, інше обличчя на тілі жінки, власне обличчя Вероніки), створюючи ланцюг слідів-образів, кожен наступний з яких є відображенням попереднього, тож сама ідея єдиної, цілісної особистості розчиняється в цій послідовності дотиків та віддзеркалень.

Правове регулювання

Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького

Хустка Вероніки

Інше