Людина і бог

Мирослав Ягода

Основна інформація

ID: Ж-7819
Автор: Мирослав Ягода
Назва: Людина і бог
Дата створення: 1997
Техніка: олійний живопис
Матеріал: полотно олія
Розміри: 130 x 100 см (висота x ширина)

Додатково

Вид: живопис
Провенанс: Дар Львівської міської ради з нагоди 95-річчя Львівської галереї мистецтв

Інформація про автора

Автор: Мирослав Ягода
Роки життя: 1957–2018
Країна: Україна
Біографія: Мирослав Ягода (23 серпня 1957 – 12 березня 2018) був одним із найпослідовніших оригінальних львівських художників останньої третини XX – початку XXI століть. У зрілий період митець часто свідомо уникав участі в групових проєктах, а куратори, які з ним співпрацювали, надавали перевагу персональним виставкам як формі, що дозволяла розбудовувати оригінальний наратив візуального світу.
Навчався в Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова (за В. Стасенком – випуск 1987). У своїй практиці поєднував станкове малярство, графічні та поетичні експерименти, звертався до сценографії, зокрема у співпраці з Марією Верес. Творча біографія Мирослава Ягоди охоплює понад три десятиліття активної виставкової діяльності: від перших живописних виставок у Польщі та Словаччині на початку 1990-х років (Люблін, Варшава, Лодзь, Познань, Жешув, Вроцлав, Меджилабірці) до великих ретроспектив 2010-х років. Серед них виставки «Я + Бог = А» (галерея «Дзиґа», 2006), індивідуальний простір у межах проєкту «Червона книга: Радянське мистецтво у Львові 1980-х та 1990-х років» (PinchukArtCentre, 2018), монументальна ретроспектива «Чи я тут – чи я там?!» (Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького, 2019) та інтимна, але водночас емоційно виразна виставка картини «Голодомор» у каплиці Боїмів (2016).
Наголосимо, що картини та рисунки Мирослава Ягоди незручні для класифікації, відтак дослідники творчості митця часто використовують неологізми художника, такі як «Черепослов» (однойменна назва поетичної збірки 2002 року), щоб описати індивідуальну оптику автора. Вирішальним для розуміння художньої космогонії митця є поняття «Дистанція нуль» (однойменна назва поетичної збірки 2006 року) – стану, в якому людина існує на межі між теперішнім і нескінченним простором часу, без чітко визначених точок опору, радше як Редрік Шухарт зі «Сталкера» (детально див. http://www.ji.lviv.ua/n89texts/horunzha-dystanciya-nul.htm). Сам художник назвав цей стан «космічним простором» – тимчасовим перебуванням за межами встановлених координат існування. У цьому сенсі його іноді порівнюють із Френсісом Беконом, для якого випадок був важливішим за раціональний інтелект: образи, створені таким мистецтвом, по суті, не піддаються розумовому осягненню у спосіб, який їм властивий. Попри ці часті порівняння практики Мирослава Ягоди, сам автор скептично ставився до Френсіса Бекона й вважав, що у того був брак емоційності й людяності, «механічність» письма. Натомість він наголошував, що для нього самого в живописі важливе не готове полотно як продукт, а саме пережите, і то обов’язково тяжке, переживання в процесі малювання.
Ранній період творчості митця, який традиційно описують як другу половину 1980-х років і називають «темним періодом», має суголосся з експресіоністською поезією Мирослава Ягоди з характерними дво- та трирядковими неологізмами, що є варіаціями на одну тему: людська істота існує одночасно в кількох реальностях. Повторюваною темою у творчості Мирослава Ягоди є самотність, але не як психічний стан, а як екзистенційна константа, що поступово «поглинає» індивіда та підштовхує до одночасного пошуку розпаду та власної цілісності. Дослідники спадщини описують час митця як «еру вселенських розлук» (за Юкіо Місімою, з перекладачем якого, Григорієм Чхарташвілі, Мирослав Ягода був особисто знайомим), у якій справжньою рідкістю та дивом є не розлука, а возз’єднання.
Творчість Мирослава Ягоди нерозривно пов’язана з принциповою відмовою від більшості атрибутів сучасного споживацького суспільства, і ця дистанція була для нього не чимось зовнішнім, а способом життя: митець свідомо дистанціювався не лише від людей, а й від усталених іконографічних та культурних умовностей. Це принципова відмінність його творчості від містики та візіонерського стилю Якуба Беме (детально див. https://lvivgallery.org.ua/sites/default/files/verstka_yahoda_optimized.pdf): мистецтво Мирослава Ягоди має радше постмодерністський характер, і паралелі слід шукати не в езотеричних традиціях, а в досвіді американського абстракціонізму та британського експресіонізму.
Творчість художника часто описують у термінах «шокуючого змісту» – настільки щиро він працює з тілом та межами людського існування. Водночас науковці зазначають, що, незважаючи на свою радикальну мову, Мирослав Ягода залишається органічним митцем, унікальним для Львова – міста, чиї «кліматичні та соціально-психологічні умови» сприяли народженню мистецтва, що є водночас змістовним і безнадійним, але радше апокаліптичним за своєю суттю.
Мирослав Ягода часто показово звертався до творчості американського музиканта Тома Вейтса, чий важкий, «болісний» голос служить звуковою паралеллю до художньої мови митця (який, за спогадами колег, часто слугував постійним тлом у його майстерні). У практиці митця присутні також ширші філософські посилання, зокрема ідея культурного занепаду після Освенцима (за Теодором Адорно), що відображає остаточну переоцінку розуміння людської природи у другій половині ХХ століття. В одному зі своїх інтерв’ю митець (детально див. https://varianty.lviv.ua/publikatsiyi/myroslav-yahoda-ya-stvoryv-svii-svit-i-ya-shchaslyvyi) відзначав, що вже роками практично не виходить зі своєї підвальної майстерні й навіть не буває в центрі Львова. Це був свідомий вибір відлюдництва як умови творчості, а джерелом образів він називав радше магію, містику й енергетику самого Львова, але того «старого», якого, за словами митця, вже не існує (2014). Як зазначають дослідники: «Часто конструкти, запропоновані художником у вербальних та візуальних формах, настільки виразно надають змогу прочитати інтонації делірію, що відмежуватись від цього враження практично неможливо. Однак звести все до останнього буде не лишень фрагментарним, але й цілком безвідповідальним. Станом на сьогодні думка має можливість коливатись від прийняття до заперечення, від визнання до гострої критики, але чим це є насправді – сказати можна буде лиш з певної дистанції. Фактом є те, що Мирослав Ягода жив і працював у конкретний час у конкретному місці, його особистий вибір став основою для специфіки практики, котра є радше явищем з царини культурної антропології, а не лише творчості. Мирослав Ягода став одночасним режисером, сценаристом, сценографом та головним актором свого життя, зрештою, як і всі інші включені у соціальне життя особи» (детально див. http://www.ji.lviv.ua/n89texts/horunzha-dystanciya-nul.htm).

Опис роботи

На відміну від інших робіт із цієї ж серії, що зберігаються в колекції Галереї, – зокрема «Релігійних постатей», «Острова риб» та «Хустки Вероніки», – полотно «Людина і Бог» датоване 1997 роком (на рік раніше за згадані твори). Воно вибудовує пряме, майже фронтальне зіткнення двох образів, а не об’єднує їх в єдине ціле.
Композиція розділена вертикально на дві нерівні частини. Ліворуч височіє коричневий стовп або колона у формі хреста, всіяна крихітними темними мазками пензля. Ці мазки нагадують краплі або цвяхи, що падають зверху вниз двома паралельними рядами. У товщу цієї колони вписано обличчя Ісуса Христа в терновому вінці. Воно майже застигле, з широко розплющеними очима, які дивляться прямо на глядача. Це лик «нерукотворний», ніби зафіксований безпосередньо у структурі хреста, що напряму відсилає до мотиву плату Вероніки.
Праворуч, займаючи більшу частину полотна, постає фігура чоловіка у білій сорочці з сокирою в руці. Це не героїчний образ, а тривожний, майже жахливий: широко розплющені зелені очі, рот, відкритий у безмовному крику чи онімінні. Лезо сокири підняте до рівня обличчя Ісуса Христа – цей жест можна інтерпретувати кількома способами: як буквальну дію (лісоруб, що вирубує хрест), як теологічну метафору гріха або ж як ширший образ людини, озброєної проти власного сакрального джерела. Сама сокира, композиційно розміщена між людським і божественним обличчями, створює візуальну вісь, яка водночас розділяє та з’єднує ці два полюси, заявлені в назві твору.
У кольоровому плані картина побудована на контрасті теплого охристо-коричневого (образ Ісуса Христа та хрест) та холодного синьо-бірюзового кольорів (тло, простір навколо чоловіка з сокирою). Сам розподіл колориту позначає межу між двома світами, проголошену в назві роботи: сферою божественного, вписаною у нерухому, архаїчну матерію дерева, та сферою людини – рухомої, тривожної, озброєної. Твір логічно продовжує генеральну лінію серії 1997–1998 років: сакральне тут трактовано не як догму, а радше як арену екзистенційної драми; не як об’єкт споглядання, а як простір прямого, напруженого протистояння людини та її першоджерела, де сама можливість насильства (сокира) стає невіддільною частиною цих стосунків.
І тут водночас варто згадати знаковий текст Івана Франка 1885 року: «Нема, нема вже Господа на небі!/ Немає творця, ані самодержця,/ Нема того, що всемогучим словом/ Усе з нічого вивів! Наче тінь/ Велика, залягав він світ цілий,/ Тьмив мозги людські сотні тисяч літ./ Стискав серця залізними кліщами/ Тривоги, шарпав душі, кров хлептав/ І теплу пару різаного тіла/ Хапав в неситі ніздрі! Мов опир,/ На груді людськості чапів той привид/ І висисав її найліпші соки./ А нині щез він! Сонце! Сонце! Світло!/ Нема його! Свобода! Я, черв’як,/ Я, незапримітний атом в природі,/ Я вбив його, розпанахав, розвіяв!/ Я стрілами думок могучих, ясних/ Наскрізь прошиб його і повалив/ Додолу, мов Давид той Голіафа./ Мечем знання і досвіду людського/ Я голову його відсік. Моя побіда!/ Його нема і не було ніколи!/ Я пхнув його у те ніщо безмірне,/ З котрого повороту вже немає!».

Правове регулювання

Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького

Людина і бог

Інше