Вавилонська вежа

«Вавилонська вежа» датована 1997 роком – так само, як і полотно «Людина і Бог». Разом вони належать до єдиного циклу з «Релігійними постатями», «Островом риб» та «Хусткою Вероніки» (1998) і розкривають зрілий період творчості художника, присвячений сакральним темам, які переосмислено крізь призму особистого, майже інтимного переживання лімінального стану.
Композиційно полотно вибудуване за логікою погляду з невідомого підвищення. Глибокий, насичений кобальтово-синій простір перемежований спалахами червоних та білих мазків пензля, що нагадують падіння метеоритів, комети або специфічне зоряне небо. Позбавлений будь-якої астрономічної конкретики, цей візуальний простір передає радше стан космічної тривоги, ніж класичний пейзаж.
У верхній частині, що домінує над усією композицією, височіє сама вежа – багаторівнева сірувато-біла спіраль, яка звужується вгорі до гострого шпиля й нагадує сходи або мушлю равлика, згорнуту навколо своєї осі. Внизу споруда переходить у масивну круглу основу з темними віконними отворами та невеликим прорізом дверей, колір якого позначено насиченим темно-червоним пігментом, що різко контрастує з холодними тонами решти полотна. Трохи вище входу розташована вражаюча сюрреалістична деталь – велике зображення ока (алюзія на іконографічний концепт «Всевидячого ока» або Ока Провидіння), вписаного в стіну будівлі на рівні, де зазвичай мало б міститися вікно. Такий мотив можна інтерпретувати як знак божественного нагляду за людськими архітектурними амбіціями. Око, що спостерігає за спробою людини досягти небес, натякає на фінал біблійної історії з Книги Буття про змішування мов і розсіяння народів як покарання за гординю.
Перед вежею, у нижній половині полотна (з обох боків та в центрі композиції), подібно до колон чи опор розміщені три білі ангельські фігури. Ці вертикальні, видовжені постаті у білих та жовтих шатах зображені з опущеними або складеними в молитві руками та застиглими обличчями, позбавленими виразних емоцій. Їхня статична, колоноподібна регулярність контрастує з динамікою брижливого потоку, що протікає між ними, – світло-блакитної, майже фосфоресцентної річки чи струмка. Він звивається від підніжжя вежі до переднього плану картини, розділяючи композицію по центру й одночасно поєднуючи небесне із земним.
У цьому ж нижньому регістрі простір насичений дрібними декоративними елементами: концентричними колами та кільцями жовтого, білого й темного кольорів, що нагадують очі, бульбашки або космічні тіла, розкидані на темно-синьому тлі поряд із червонуватими мазками трави чи полум’я. Варто підкреслити, що нижня смуга є найабстрактнішою частиною картини. Вона не піддається однозначному формальному прочитанню, а радше створює враження магмоподібного, яскравого простору землі, з якого височіє вежа.
Іконографічно художник спирається на класичний сюжет про Вавилонську вежу (Буття 11:1–9), але суттєво трансформує його. Традиційні європейські композиції – від мініатюр середньовічних рукописів до філософських інтерпретацій Пітера Брейгеля Старшого – зазвичай зображують вежу як масивну, напівзруйновану чи незавершену споруду, оточену гамором будівельників, що підкреслює колективну людську працю та її марність. Мирослав Ягода, навпаки, повністю нівелює присутність людей у сенсі активного будівництва: тут немає робітників, риштувань чи хаосу незрозумілих мов. Натомість споруда постає як завершена, безтурботна, майже мрійлива й примарна конструкція, за якою стежить Недрімне Око та яка оточена мовчазними ангельськими охоронцями. Таке зміщення акценту – від драми будівництва до її наслідків, тиші після (або, можливо, до) катастрофи – характерне для загальної логіки художника. Митець розглядає священний наратив не як хронологічну історію, а як застиглий, позачасовий образ лімінального стану.
У контексті всієї серії 1997–1998 років «Вавилонська вежа» продовжує лінію, задану в полотні «Людина і Бог», а саме – тему дистанції та напруги між людськими амбіціями й божественним порядком. Проте вона зміщує її до регістру не прямої конфронтації (як-от сокира, піднята до обличчя Ісуса Христа), а мовчазного, нічного очікування, де сама архітектура гріха вже реалізована та назавжди застигла під поглядом ока, яке ніколи не заплющується.
 

Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького